Риторика еллінської Греції - Л.І. Мацько, О. М. Мацько

^ Риторика еллінської Греції

Із занепадом демократи в Афінах уповільнюється розвиток ри­торики, бо вона втрачає політичну основу. Певний час (близько трьох століть) риторика гідно тримається в Родосі. Родоський стиль риторики відзначається діловитістю змісту і красою форми. Най-видатнішим ритором Родосу був Молон (І ст. до н. е.), у якого вчився Цицерон.

З трьох різновидів красномовства — дорадчого, судового, епі-дейктичного — розквітає тільки похвальне, на догоду можновлад­цям. Шкільна риторика стає основою античної освіти, з обов'яз­ковою декламацією суазорій (вигаданих політичних промов) і кон-траверсій (вигаданих судових промов). Риторичні задачники, що містили промови з вигаданих карних справ, сприяли, вважають вчені, появі середньовічних новел.

Зміна політичної і соціальної ситуації в грецьких полісах викли­кала зміну риторичного ідеалу. Увага зосереджується не на силі переконань, а на красі слова, його пишності, вишуканості. Йде нова хвиля теоретичних і методичних (технічних) розробок риторики на потребу часу еллінізму. Найвищим досягненням цього періоду вважається система «знаходження» Гермагора, який звів багато­манітність судових казусів до логічної схеми видів і підвидів (ста­тусів). Проте основні ідеї давньогрецької класичної риторики в науці залишаються. В III ст. до н. е. в Пергамській бібліотеці, де збиралися тексти визначних ораторів, сформувався канон десяти античних ораторів: Антифонта, Андокіла, Лісія, Ісократа, Демосфе-на, Ісея, Лікурга, Гіперіда, Динарха, Есхіна.

^ Риторика Стародавнього Риму

Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому, продовжуючи з II ст. до н. е. : духовну культуру Греції виробляв свій ораторський ідеал. Для і римської ментальності не характерний культ гарного слова, звуко-| вої гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї І могутньої імперії потребувала практичного красномовства в сенат-і ських дебатах. Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масо-1 вий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодав-1 ства, політики, влади — консулів і сенаторів. Політики сперечали-| ся між собою, відстоюючи свої проекти й інтереси. А народ (плебс) 5 реагував тільки шумом і криком на сходках (коміціях).

Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв^ Гай Гракх, І високо оцінений Цицероном. Його промови є зразком римського ! патетичного стилю, про що свідчить уривок виступу Гракха після '. вбивства прихильниками сенатської олігархії рідного брата і в пе­редчутті своєї трагічної смерті: «Куди, нещасний, подамся я? До кого звернуся? На Капітолій? Але він залитий кров'ю мого брата. Чи додому? Для того щоб побачити матір, нещасну, в сльозах і принижену?».

Цицерон згадував, що виголошене це було з таким виразом очей, таким голосом, що навіть вороги не могли утриматися від сліз.

Давньогрецька риторика служила богам, тому шукала краси й пишності, а вже потім — гармонії, добра й істинності. Давньо­римська ж мала пряме життєве призначення і йшла навпаки — від простоти і практичності до краси й пишності. Про це свідчить відо­мий афоризм Катона Старшого: «Тримайся суті справи — слова знайдуться». Грецьку риторику називали аттічною, римську — азіанською.

Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак. Одна з них — інвективність, тобто розвінчуваність. Інвектива зазвичай супроводжувалася іншою ознакою негації — грубуватим гумором, який дуже подобався плебсу. З розповіді Плутарха відомо, що одного разу, коли римляни домагалися хліба, Катон, аби відвернути їх від бунту, почав промову словами: «Важке завдання, громадяни, говорити зі шлунком, у якого немає вух».

Ще однією прикметною ознакою римської риторики є її афори­стичність: «Приватні злодії марнують життя в колодках і путах, громадські — у золоті й пурпурі» (Катон). Інші риторичні засо­би — нагромадження дієслів, метафори, антитези — органічно ввійшли в римську риторику. Проте основою її завжди були сумлін­но дібрані і згруповані факти.

^ Риторика Цицерона

Істинно красномовний той, хто зви­чайні речі виражає просто, великі— велично, а середні — помірно


Найвидатніший оратор і ритор римської риторики був відомим полі­тичним діячем, філософом, письменником, що помножувало його успіхи у красномовстві. Марк Туллій Цицерон (106—43 рр. до н. е.) вчився у грецьких риторів і, розуміючи, що шлях до політичної влади у Стародавньому Римі пролягав через судові справи, а до вершин ораторської майстерності — через перше і друге, зайнявся адвокатською практикою, з головою поринувши у тяжби старовин­них римських родів і ставлеників диктатора. Вигравши справу, Ци­церон виїхав до Греції вчитися ораторському мистецтву. Повер­нувшися збагачений досвідом до Риму, він швидко досягає полі­тичної влади. Його призначають керувати островом Сицилія, де вже був злодійкуватий намісник Гай Веррес. Сицилійці звертаються по допомогу до адвоката Цицерона, і він сміливо виступає проти корупції. П'ять промов «Проти Верреса» стали блискучими зразка­ми політичного красномовства: «Він [Гай Веррес] буде дуже задо­волений, якщо прибутки першого року йому вдасться повернути на свою користь; прибутки другого року він передасть своїм по­кровителям і захисникам; прибутки третього року, найвигіднішо-го, що обіцяє найбільші бариші, він повністю збереже для суддів..., за словами чужоземних народів, вони ще можуть задовольнити зажерливість найжадібнішої людини, але оплатити перемогу вин­ного вони не в змозі». (Це датовано 75 роком до н. е., що свідчить про здирництво і високий рівень корупції уже тоді.)

Цицерон переміг, гроші повернуті сицилійцям, а Гай Веррес — у вигнанні.

До Цицерона поширеними були два види промов: аттичний та азіанський. Прихильники аттічного стилю говорили стисло, про­сто, без поетичних прикрас. Любителі азіанського стилю надавали перевагу образним засобам, говорили урочисто, велично, пишно.

Цицерон не робив такого протиставлення. Він створив власний ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства засо­бами класичної латини. Він поєднав у своєму стилі простоту, без­посередність і пишність, інтелект і почуття, логіку й екстаз'.

Улюбленим художнім прийомом Цицерона була ампліфікація, пе­релік з метою емоційного нагнітання звинувачень: «Я стверджую, що в усій Сицилії, такій багатій, такій давній провінції, в якій так багато міст і таких багатих домів, не було ні одної срібної, ні одної корінфської або делонської вази, ні одного дорогоцінного каменя чи перлини, ні одного предмета із золота або слонової кістки, ні одного зображення з бронзи, з мармуру чи слонової кістки, ні одної писаної фарбами або тканої картини, яких би він [Гай Веррес] не розшукав, не роздивився і, якщо вони йому сподобались, не забрав собі»2.

Цицерон став консулом, бажаючи втілити свій ідеал політично­го діяча в життя, примирити всі суспільні верстви (для цього напи­сав трактат «Про державу»). Один його блискучий виступ міг зме­сти з трону диктатора або піднести на п'єдестал політика. Одна промова Цицерона продовжувала Цезарю термін імператорських повноважень на п'ять років, але інші його ж викривальні промови підштовхнули до вбивства того ж диктатора Цезаря. Однак потім все змінювалося, вороги перемагали, політики зраджували, і тільки Цицерон залишався вірним Римській республіці, за що його й уби­ли воїни Антонія, привезли голову Цицерона своєму повелителю.

У політичній діяльності Цицерон піднімався до консула і падав до вигнання, але в ораторстві завжди залишався неперевершеним майстром і патріотом Римської республіки: громив жорстоких імпе­раторів, змовників, заколотників і казнокрадів. Його промова-ше­девр «Проти Луція Сергія Катіліни» починається патетичними риторичними запитаннями:

«Доки ж ти, Катіліна, будеш зловживати нашим терпінням? Як довго ще ти, скажений, будеш знущатися з нас?»3.

Далі до риторичних запитань додаються анафори і повтори:

«...невже тебе не стривожили ні нічні караули на Палатині, ні сто­рожа, що обходить місто, ні страх, що охопив людей, ні присутність усіх чесних людей, ні вибір цього так захищеного місця для засі­дання сенату, ні обличчя і погляди всіх присутніх? Невже ти не розумієш?..». Цей ряд залишився навіки: «О часи! О звичаї!». Далі йде ритмічно почленоване дієсловами на колони (частина періо­ду) речення, в якому третій колон стає антитезою двом першим: «Сенат це розуміє (консул бачить), а ця людина ще живе». Вся фігу­ра містить в собі градацію (висхідний перелік): «Та хіба тільки живе? Ні, навіть приходить у сенат, бере участь в обговоренні дер­жавних справ, помічає й показує своїм поглядом тих із нас, хто має бути вбитий, а ми, хоробрі мужі [іронія. —Авт.], думаємо, що виконуємо обов'язок перед державою, ухиляючись від його оска­женіння і вивертаючись від його зброї».

Цицерон широко користувався прийомами історичної аналогії (паралелі), персоніфікації: «Але тепер вітчизна, наша спільна мати, тебе ненавидить, боїться...»; поєднанням несумісних понять — ок-сюморонами: «Вона [вітчизна] так звертається до тебе, Катіліна, і своїм мовчанням ніби каже...; але коли справа стосується тебе, то сенатори, залишаючись байдужими, одобрюють; слухаючи, вино­сять рішення; зберігаючи мовчання, голосно говорять, і так посту­пають не тільки ось ці люди, цей авторитет ти, очевидно, високо ціниш (?!!), але чиє життя ставиш ні в що...» [виділено нами. — Авт.}. А ще у промові були порівняння, метафори, заклинання. Сам Цицерон пізніше сказав, що, будучи людиною нечуваного нахаб­ства, Катіліна онімів у сенаті перед таким звинуваченням і вночі покинув Рим, але продовжував організацію заколоту.

Цицерон любив етичні антитези: «Адже на нашій стороні бо­реться почуття честі, на тій — нахабство; тут — сором 'язливість, там — розбещеність; тут — вірність, там — обман; тут — доб­лесть, там — злочин..; тут — чесне ім'я, там — ганьба; тут — стриманість, там — розбещеність; словом, справедливість, помірність, хоробрість..; всі доблесті борються з несправедливіс­тю, розбещеністю, лінощами, безглуздям, всілякими пороками, нарешті, багатство бореться зі злиднями; порядність — з підлістю, розум — з безумством, нарешті, добрі надії— з повною безнадією. Невже при такому зіткненні, вірніше, в такій битві, самі безсмертні боги не дарують цим прославленим доблестям перемо­ги над стількома і такими тяжкими пороками» [виділено нами. — Авт.}.

Цікавий вид ритмізованої антитези на алітераціях і асонансах, що виникали від повторів модифікованих лексем, створив Цице­рон, хоча й програв справу, у віртуозній промові «На захист Міле-на» (Мілен, захищаючись, убив політичного противника Цицеро-на — Клодія): «Стало бути, судді, є такий закон: не нами писаний, а з нами народжений; його ми не чули, не читали, не вчили, а від самої природи одержали, почерпнули, засвоїли, він у нас не від навчання, а від народження, ним ми не виховані, а просякнуті; і закон цей гласить: якщо життя наше в небезпеці від злих підступів, від насилля, від мечів розбійників або недругів, то всякий спосіб себе оборонити законний і чесний». І далі йде типовий для Цице-рона гострий афоризм: «Коли говорить зброя, закони мовчать».

З риторичної спадщини Цицерона залишилося 58 промов, три трак­тати про ораторське мистецтво «Про оратора», «Брут», «Оратор», ли­сти, філософські «Тулусканські бесіди», інші твори з етичних тем.

У праці «Про оратора» Цицерон на класичній грецькій рито­риці, на риторичному досвіді Перікла, Сократа, Платона, Демосфе-на, Арістотеля створює риторичний ідеал оратора. Ораторське мистецтво має служити високій і благородній меті. Тільки в єдності зі знанням і досвідом риторика може породити політичного вож­дя. Красномовство — вершина науки. Це важке мистецтво, бо ви­магає від оратора знань з багатьох наук. Основою епосу має бути уявлення про природу, керовану розумом, і про душу з чотирма добродійними ознаками — мудрістю, справедливістю, мужністю і помірністю. Оратор з такою душею матиме моральний обов'язок служити народу й батьківщині і відчувати від цього щастя. До осо­би оратора Цицерон висував багато вимог: бути уважним, мати досконалу пам'ять, гартувати волю. Особливостям національного римського красномовства, його історії був присвячений наступний трактат «Брут»... Пророчими на дві тисячі років стали слова Ци­церона про римське красномовство, сказані ним у цьому творі: «Ні ті, хто зайнятий облаштуванням держави, ні ті, хто веде війни, ні ті, хто скорені і сковані царським владичеством, нездатні спалах­нути пристрастю до слова. Красномовство — завжди супутник миру, товариш спокою і ніби вигодуванець впорядкованої держа­ви». Наступні два тисячоліття підтвердили істинність цих слів:

справжнє, благородне красномовство не розвивається в неволі, при тоталітарних режимах, воно і дитя демократії, і мати та батько їй. Слово розквітає там, де панують гуманістичні ідеї, мораль (етос) і соціальна справедливість, де може вільно розвиватися особистість.

Практичні питання риторики та ораторський досвід праці з мов­ним матеріалом висвітлено в трактаті «Оратор».

До риторичної спадщини Цицерона належить і 14 блискучих філіпік проти Антонія, в яких він, майстерно володіючи технікою риторики, таврує нового узурпатора Риму. Дослідники відзнача­ють, що ці памфлети можна порівняти хіба що з філіппіками Де-мосфена проти македонського царя Філіппа, інші рівнятися на них не можуть. У філіппіках, як того потребує жанр, використано інвек­тиви (грубі, лайливі слова, прокляття), іронію і сарказм, гострі, обурливі антитези. Проте тут є і благородні, приємні місця, ду­шевні одкровення і поривання: «Я ж про себе скажу ось що: я за­хищав державу будучи молодим, я не покину її старим. Із презир­ством віднісся я до мечів Катіліни, не злякаюся й твоїх. Більше того, я охоче зустрів би своїми грудьми удар, якби міг своєю смер­тю наблизити звільнення співгромадян». Так патетично, як півти-сячоліття тому, звучала «Надгробна промова» Перікла в пам'ять афінських юнаків, що загинули в Пелопоннеській війні, так урочисто й проникливе склалися слова в епітафії Цицерона, присвя­ченій загиблим за вітчизну воїнам: «Коротке життя, дане нам при­родою, але пам'ять про благородно віддані життя вічна... прекрасна була ваша участь, пам'ять про вас священна».


9990153058419646.html
9990347927339464.html
9990499648815974.html
9990593591559154.html
9990705465891453.html